Постаті

Актори трагічної долі
 

У попередньому номері «Срібної підкови» ми повідомили читачам, що недавно розшукали внучку Лазаря Васильовича Шевченка − одного з двох гнідинських акторів-братів, трагічна доля яких обірвалася в період сталінських репресій. Чи то щасливий випадок допоміг у цьому, а чи спрацювало біблійне «просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам»? Хто його знає? Та тільки щось підштовхнуло вкотре зайти у Вікіпедію на присвячену Лазарю Васильовичу коротеньку сторінку, яку раніше вже відвідували безліч разів і знали її зміст ледь не напам’ять. Але цього разу, на наше щире здивування, побачили на ній суттєві зміни: сторінка поповнилась двома фотографіями актора і новими деталями з його біографії. Провівши певні маніпуляції на сайті, дізнались, що правки були внесені напередодні якоюсь Тамарою Федоренко. Подальші розшуки в Інтернеті привели нас на сторінку творчої групи «Писанкарство – відродження традиції», де ми знайшли номер мобільного телефону допоки загадкової пані Тамари. Розмова, яка відбулася за кілька хвилин, перевершила усі наші пошукові сподівання і надії: Тамара Миколаївна Федоренко виявилась… правнучкою Лазаря Васильовича Шевченка! Вона відразу ж повідомила, що жива і здорова її мама, внучка митця, − Олена Сергіївна Зарицька, а також старша мамина сестра Ірина Сергіївна і два брати – старший Ігор Сергійович і молодший Олександр Сергійович. Загалом же крона їхнього родинного дерева нині вруниться дев’ятьма правнуками та праправнуками Лазаря Шевченка. Зокрема, пані Олена разом із чоловіком Миколою Сергійовичем виростили сина Миколу та двох доньок – Тамару і Анну. Анні ж та її чоловікові Олексію лелеки (можливо, що й гнідинські, бо де ж вони в столиці) чотири роки тому принесли донечку Катрусю. Ось такою багатолюдною виявилась наша несподівана «знахідка»! А разом з нею відкрився цілий розділ особистого життя Лазаря Васильовича, раніше нам зовсім невідомий. Але про це дещо згодом.

Рятівна смерть Лазаря Шевченка

Першу спробу розповісти односельцям про Лазаря Васильовича ми зробили ще три роки тому (див. «СП» № 6 (95) за 22.03.2013 р.), хоча знали на той час про нього вкрай мало. Отож нинішню нашу оповідь доведеться розпочати від хвилюючої миті, коли бабця-повитуха, перерізавши звичним рухом пуповину, підняла над головою новонародженого і майже урочисто сповістила: «Бог послав козака!». А потім, загортаючи маленьке голосисте тільце в пелюшку, додала: «Кріпенький. Цей жити буде!». Такі слова прозвучали неспроста, бо ж первісток Христини Онисимівни та Василя Трохимовича Шевченків – Петрик – прожив лише місяць. Тому появу на світ другого маляти молоде подружжя очікувало з надією і острахом водночас. Хлопчик, якого при хрещенні священик назвав Лазарем, народився 6 листопада 1879 року (за старим стилем). Уважний читач скаже, що в публікації трирічної давнини ми називали іншу дату. І це справді так, бо в «Енциклопедії українознавства» за редакцією Володимира Кубійовича, якою ми тоді послуговувались, написано, що Лазар народився у 1884 році. Натомість наш допитливий односелець Андрій Едуардович Куліковський, вивчаючи в Державному історичному архіві метричні книги гнідинської Свято-Миколаївської церкви, знайшов достеменний, документально підтверджений, день народження Лазаря. Він же склав і родовід братів Шевченків по батьковій лінії від 1701 року починаючи, зробивши вагомий внесок до наших напрацювань.
Зауважимо, що нам на пошукових стежках зустрічалось багато добровільних безкорисливих помічників із різних регіонів України. Про деяких добродіїв ми вже розповідали в попередніх публікаціях, а про решту обов’язково згадаємо добрим словом нижче. Завдяки одному з них – відомому досліднику історії театру, народному артисту УРСР, провідному актору і режисеру Львівського національного театру імені Марії Заньковецької, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдану Миколайовичу Козаку – ми вперше побачили фото Лазаря Шевченка і дізнались чимало нового про галицький період у його творчій діяльності.  Зокрема, що на підмостках театру «Руської Бесіди» він служив від 1906 до 1911, а не з 1907 до 1914 року, як стверджують деякі джерела. Здебільшого актор виконував харáктерні ролі, а також з’являвся перед глядачами в образах героїв і коханців. Та й які ще ролі міг грати молодий красень з такою ефектною зовнішністю? Погляньте на його фото, зроблене в 1910 році майстром з Таганрога теж на прізвище Шевченко, де вишукано вдягнений Лазар сидить на парковій лавці, і вам усе стане зрозумілим. Саме цією рідкісною світлиною з нами люб’язно поділився Богдан Миколайович. Він же надіслав ще одну фотографію 1910 року, на якій бачимо творчий колектив театру «Руської бесіди», де серед акторів знаходимо і Лазаря Шевченка, а також його майбутню першу дружину Михайлину Іванівну Жарську.
Лазар Шевченко. 1910 р.Пильно вдивляючись у старі фотографії, не залишаючи поза увагою ні найменших деталей, можна дізнатись багато цікавого про людей, які на них зображені. Наприклад, світлина Лазаря «розповідає», що він, постійно працюючи у Львові, у 1910 році сфотографувався в Таганрозі, а власноручну присвяту на звороті світлини зробив 22 травня того ж таки року аж у Чернівцях. Вибудуйте на карті трикутник, означений згаданими містами, поцікавтесь рівнем тогочасного транспортного сполучення і ви здивуєтесь мобільності нашого односельця! А тепер про згадану присвяту. Ось її текст: «На спомин симпатичному товаришеві-батяру Євгенові Коханенкові від Л. Шевченка». Відомий український актор та режисер Євген Теодорович Коханенко на той час теж був артистом театру «Руської Бесіди» і близьким другом Лазаря Васильовича. Зазначимо, що й надалі їхні життєві та творчі дороги часто переплітались. Але увагу читачів хочемо спрямувати на цікаву прикладку до слова товаришеві. Що вона означає? Виявляється, що львівські батяри (батярство) були своєрідною міською субкультурою, яка існувала з середини ХІХ до середини ХХ століття. Спочатку, через дещо екстравагантну поведінку, батярів не надто сприймали в суспільстві. Але на час, про який ведемо мову, батяри набули навіть романтичних рис, залишаючись при цьому своєрідними вуличними веселунами, що люблять непишно, зате елегантно вдягатись. Об’єктом їхніх насмішок нерідко ставала навіть Австро-Угорська імперія з її імператором. Основоположним лозунгом батярської спільноти служив заклик: «Любити Львів, любити жінок і любити жартувати». У спадок нащадкам батяри залишили гумористично-ліричні пісеньки, анекдоти, оповідки, які сьогодні називають «батярським фольклором». Міська влада Львова, починаючи з 2008 року, запровадила День львівських батярів, що проходить 1 травня під закликом «Батяри всіх країн, об'єднуйтесь». Отож одним із таких жартунів, піснярів та міських франтів був замолоду й Лазар Васильович. Але поряд з веселуном у його особі вживався, окрім обдарованого актора, ще й талановитий організатор. І в цьому ми згодом переконаємось.
Повинні зізнатись, що відновлювати життєписи братів Шевченків ми розпочали дещо запізно. Уже давно залишило цей світ покоління гнідинців − ровесників репресованих акторів. Постійну прописку на цвинтарі отримали і їхні діти. А внуки та правнуки, здебільшого, майже нічого не знають про своїх дідів-прадідів і про Гнідин столітньої давнини. Тому й дитячі та юнацькі роки Лазаря і Йони для нас залишаються білою плямою. А хлопці ж зростали серед односельців, мали в Гнідині родичів, із кимось разом грались, ходили до школи, товаришували…
Першу достовірну віху в біографії Лазаря (після дати народження) знаходимо в його паспорті, виданому чиновниками Російської імперії приблизно в 1911 році. Чому приблизно? Бо в тій сірій книжечці чомусь немає ні дати її видачі, ні назви органу, який це зробив. Зберігає ж дідусів «від на жительство» в своєму домашньому архіві Олена Сергіївна Зарицька. Отож з паспорта ми дізналися, що в 1901 році Лазар перебував на дійсній військовій службі, а потім був переведений в ополчення 1-го розряду. І знову – загадка: чому служив лише один рік? Адже згідно з військовою реформою, проведеною імператором Олександром ІІ у 1874 році, та внесеними 14 червня 1888 року до неї змінами, термін служби в сухопутних військах тривав п’ять, а на флоті – сім років. Право служити один рік надавалось лише військовозобов’язаним з вищою освітою, які в армію пішли добровільно. Підозра на незадовільний стан здоров’я Лазаря тут теж ні до чого, бо після служби його зарахували до 1-го розряду ополчення, а туди хворих не записували. Залишається висловити припущення, що парубок таки мав вищу освіту. Якого профілю вона була і де селянський син її здобув – запитання, відповідей на які сьогодні немає. Окрім того, для вступу до тодішніх вищих навчальних закладів потрібно було закінчити хоча б реальну гімназію (училище).
Отож ми, на жаль, не знаємо, які події відбувалися в житті Лазаря Шевченка упродовж двох часових відрізків: від 1890 (рік можливого закінчення сільської церковно-приходської школи) до 1901 року (початок служби) і від 1902 (кінець служби) до 1906 року.
Та знову повернемося до Львова. 11 липня 1910 року трупу театру «Руської Бесіди», де вже четвертий рік працював Лазар, поповнила талановита сімнадцятирічна дівчина Михайлина Жарська. Родом вона була з містечка Белз, мала привабливу зовнішність та чудовий голос. Зрозуміло, що Лазар не міг не звернути на неї увагу. Але підходящого моменту для близького знайомства ніяк не траплялось. Допомогла несподіванка. До Львова мав приїхати славетний український тенор і викладач вокалу Олександр Пилипович Мишуга. Знаючи, що Михайлина мріє взяти кілька уроків у великого маестро, Лазар, який, вочевидь, був з ним знайомий, запропонував дівчині свою протекцію. Вона з вдячністю погодилась. А вже за кілька днів пан Мишуга зарахував її до числа своїх учнів.
Ця історія зблизила Лазаря та Михайлину. Тож коли в середині 1911 року Лазар Васильович, відгукнувшись на запрошення Павла Прохоровича, почав готуватись до переїзду зі Львова в Армавір, де створювалась нова українська театральна трупа, їхати з ним зголосилась і його кохана, а також Євген Коханенко. Прохорович Павло ВасильовичІ потрібно ж такому трапитись, що водночас до Армавіра з Києва приїхала ще й початкуюча актриса Поліна Самійленко – дружина Йони Шевченка. Через багато років у своїх спогадах вона про свої враження від львів’ян напише наступне: «… Разом зі мною вступили до колективу… ще троє акторів. Вони приїхали з галицького театру «Руська бесіда». Це були Лазар Шевченко, Міся Жарська та Євген Коханенко. Приваблював їхній досить елегантний зовнішній вигляд, приваблювала й вимова, що, незважаючи на незвичні для нас наголоси, немовби випливала з джерел якоїсь своєрідної мелодії. Вони розмовляли в житті і на сцені своєю рідною мовою. А було багато акторів з трупи Прохоровича, які в житті розмовляти українською мовою соромилися, вважаючи її «мужицькою», тому їхній закулісний жаргон одгонив якимось лакейським патяканням».
Саме в Армавірі, який на той час мав статус села, молодята вирішили побратись. Трапилась ця хвилююча подія 18 січня 1912 року, про що свідчить відповідний запис у паспорті Лазаря. А наступного року, в передостанній день весни, у них народився первісток. Батьки назвали хлопчика Феодосієм. Охрестили ж його аж через три роки в Гнідині. Обряд здійснив священик місцевої Свято-Миколаївської церкви Павло Ніфонтов, записавши до метричної книги: «Селянин Лазар Васильович Шевченко, православного віросповідання, і законна його дружина Михайлина Іванівна, римо-католицького віросповідання, у присутності хрещених батьків − губернського секретаря Павла Васильовича Прохоровича та дочки священика Анни Петрівни Галіцин − охрестили сина Феодосія, народженого 30 травня 1913 року». Зазначимо, що не до кожного «селянина з Гнідина» на хрестини сина захотів би приїхати аж з Армавіра керівник відомого на той час театру.
Ще одним підтвердженням високого авторитету, яким користувався в театральному середовищі наш односелець, стала пропозиція Леся Курбаса призначити Лазаря Васильовича, якого він знав по спільній роботі в театрі «Руської Бесіди», керівником гастролей до Росії Гуцульського самодіяльного театру Гната Хоткевича, що планувались на 1912 рік. В листі до керівника театру Курбас писав: «…тому думаю, що Шевченко був би ідеальним директором. Чоловік старший і енергійний, мав би величезну повагу у гуцулів».
Працюючи в театрі Прохоровича, Шевченко продовжував підтримувати тісні стосунки з галичанами. Через те цілком природно, що влітку 1913 року він приєднався до акторського подружжя Софії та Йосипа Стадників, щоб разом здійснити творчу поїздку до Житомира. Ось що писала в четвер 3 липня про ті гастролі американська емігрантська газета «Свобода» в замітці «Бояться галицької України» (текст без змін – В.Г.): «Бувший директор галицького українського театру, артист Йосиф Стадник з своєю женою Софією та артистом Л. Шевченком приїхали на гостинні виступи до Житоміру в трупу І. М. Горемики. Полїцмайстер не хотїв підписати афіш, що сповінцав про вистави «українських артистів при участи відомих артистів галицького українського театру Софії і Осипа Стадника та Лазаря Шевченка». Треба було згодити ся на те, щоби підкреслені небезпечні титули полїція вичеркнула і в такім виглядї афіш дозволено». Мабуть, житомирських стражів порядку до такої поведінки спонукало наближення Першої світової війни, в якій Австро-Угорщина та Росія опиняться з різних боків лінії фронту.
Навіть у неймовірній круговерті акторського життя Лазар знаходив час для відвідин рідного Гнідина. Про один із візитів, пов’язаний із хрещенням сина, ми вже згадували. Чи чекали тут на нього та брата Йону батьки, сказати не можемо, бо не знаємо, наскільки тривалим було життя Василя Трохимовича і Христини Онисимівни. Натомість сестра Серафима приїзду братів завжди була рада. Про неї ми вперше дізнались від внучки Лазаря Васильовича – Олени Сергіївни Зарицької. А днем пізніше, заглянувши до своїх архівних нотаток, існування Сіми підтвердив і Андрій Едуардович Куліковський. Навіть назвав дату її народження – 28 липня 1893 року. Родичі ж додали, що Серафима вийшла заміж за односельця Якима (прізвища не пам’ятають), що подружжя мало трьох дітей: сина Федора та доньок Галину і Надію. За нез’ясованих обставин Федір на початку 30-х років минулого століття покинув село і опинився десь аж на Поволжі. Згодом мати поїхала до нього в гості, там важко захворіла і померла. Із села кудись виїхала і Надія. Галина ж мешкала в Гнідині і до неї кілька разів приїжджав у гості дядько Лазар. На жаль, про подальшу долю Федора, Надії та Галини ми нічого не знаємо. Можливо, ви, шановні читачі, допоможете в наших пошуках?
Посилаючись на дві знахідки, можемо зробити припущення, що спілкування братів-акторів у Гнідині лише ріднею не обмежувались.  Бо як інакше міг потрапити до хати давно вже померлих Палажки Минівни та Сакія Арсентійовича Маринченків портрет ще молодої Михайлини Жарської, якого ми виявили два роки тому? Мабуть же, в один із приїздів вона з чоловіком заходили до добродія Арсентія, батька Сакія, і залишили фото на добру згадку. Іншу світлину, на якій зображений Лазар Васильович із кимось нам невідомим, ми виявили в шкільному музеї «Берегиня». Її туди хтось передав років з двадцять тому, коли створювалась експозиція. Ось тільки хто? Знову звертаємось за підмогою до наших читачів, сподіваючись, що відгукнеться колишній господар згаданого фото.
Крилатий китайський вислів гласить: «Краще бути собакою у мирні часи, ніж людиною у часи хаосу». На жаль, братам Шевченкам, як і всьому їхньому поколінню, випало жити в епоху катастрофічного суспільного хаосу. Перша світова війна, повалення царизму і жовтневий переворот у Росії, безуспішні визвольні змагання в Україні та її окупація московською більшовицькою ордою – всі ці неординарні події стали визначальними чинниками для перебігу соціальних процесів та життя мільйонів людей.  Зрозуміло, що український театр теж не міг залишатись таким собі острівцем стабільності і спокою в розбурханому суспільному морі. Відмирали старі і зароджувались нові мистецькі традиції, в результаті творчих суперечок розпадались одні і виникали інші театральні колективи. Вони, здебільшого, не мали для виступів стаціонарних будівель, а тому змушені були постійно мандрувати українськими та зарубіжними містами і селами, часто виступаючи в непристосованих приміщеннях.
Той бурхливий період промовисто відобразився в рядках автобіографії Михайлини Жарської. Бачимо, що актрисі, після нетривалого перебування в Армавірі (1911 р.), за десять наступних років довелося щонайменше шість разів змінювати місце роботи. Вона працювала в театральних колективах Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької, Дмитра Гайдамаки, Олександра Глазуненка та Левка Сабініна.
Чи була творча стежка Лазаря Шевченка такою ж? Мабуть, не завжди, бо кілька джерел називають інші акторські колективи, де йому довелося трудитись. Зокрема в 1918 році він виступав на підмостках Державного народного театру, яким керував Панас Саксаганський, а за кілька років уже бачимо його в театрі імені Івана Франка. Прикро, але ми не в змозі назвати точну дату, коли Лазар Васильович влився в ряди франківців. Проте, з високою долею вірогідності можемо сказати, що упродовж десятиріччя, про яке йдеться, сім’я Лазаря та Михайлини поповнилась ще одним сином – Богданом.
 Радість від появи синочка затьмарювалась невлаштованим побутом. Свого житла сім’я не мала, а наймані квартири та дешеві готельні номери, які в ході гастролей доводилось часто змінювати, були позбавлені елементарних зручностей. Не всі витримували подібні негаразди. Не витримали і Лазар та Михайлина: вони розлучились.
Дізнатись про подальшу долю Михайлини Жарської нам знову допомогли небайдужі люди: відомий тернопільський журналіст Михайло Михайлович Маслій, «похресник» Михайлини Іванівни − Руслан Омелянович Семенина та колишній начальник Тернопільського міського відділу соціального забезпечення Іларіон Ілліч Пилипець. Усім їм щира подяка! Від них ми отримали не лише усні свідчення, а ще й кілька фотографій актриси та її невеликий особистий архів.
 Отож знову звернемось до автобіографії Михайлини Іванівни, написаної 7 вересня 1953 року. В ній вона пише, що з 1922 до 1924 року працювала у військовому театральному колективі при кавалерійській бригаді Григорія Котовського. За високу майстерність навіть мала від комбрига пам’ятний подарунок – вишуканий золотий наручний годинник. Демобілізувавшись із Червоної армії, упродовж кількох років виступала в театрах Донецька та Слов’янська, якими керував добре їй знайомий Дмитро Гайдамака. Цікавою сторінкою в біографії актриси стала участь у концертній групі, яка з 1933 до 1938 року гастролювала на Уралі та Кавказі, популяризуючи українську народну пісню. Михайло Маслій в одній зі своїх публікацій зазначає, що подібне подвижництво викликало нездоровий інтерес з боку органів НКВС, які в своїх таємних нотатках нарекли Жарську прізвиськом «націоналістка». Невдовзі підозріле об’єднання розформували, а Михайлина переїхала до Житомира і влилась у трупу місцевого драматичного театру ім. Миколи Щорса. Тут, у Житомирі, вона пережила й страшні роки фашистської окупації, оскільки важка простудна хвороба завадила їй евакуюватись на Схід. Війна залишила в душі жінки невигойну рану. На фронті загинув її другий чоловік та первісток Феодосій, у тиловому Куйбишеві бандити вбили молодшого сина Богдана, який працював на військовому заводі і мав «броню» від мобілізації, за невідомих нам обставин десь у кривавому вирі зникла і донька від другого шлюбу, імені якої не знаємо.
Вбита горем Михайлина Іванівна єдину відраду для душі знаходила в роботі. Вона виявила бажання перевестись в один із театрів Західної України, щоб на схилі літ бути ближче до своєї малої батьківщини. Керівництво пішло актрисі назустріч. Спочатку вона опинилась в театрі ім. Івана Франка міста Чорткова, а коли у квітні 1948 року він об’єднався з Тернопільським музично-драматичним театром ім. Тараса Шевченка, стала в новому колективі на дванадцять наступних років однією з провідних виконавиць вікових жіночих ролей. Та непомітно підкралася старість. Сцену довелось залишити. Скромна кімнатка в комунальній квартирі, вщерть заповнена сценічними костюмами і численними світлинами, та мізерна пенсія – все, чим віддячила радянська держава актрисі за самовіддане півстолітнє служіння високому мистецтву, за вірність українській ідеї і значний внесок у розбудову національного театру. Аби якось звести кінці з кінцями, няньчила маленького Русланчика Семенину. Згодом його вдячні батьки – Анна Дьордівна та Омелян Петрович − догледіли самотню Михайлину Іванівну до останнього її подиху і поховали на місцевому цвинтарі.
 А що ж Лазар? Як склалось його життя після розлучення? Ми вже говорили, що розірвання шлюбу приблизно співпало в часі з початком роботи актора в театрі, який сьогодні називається Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. Швидше за все, Лазаря до франківців покликав його давній друг Євген Коханенко, який там обіймав посаду одного з режисерів. Колектив був заснований Гнатом Юрою у Вінниці в 1920 році, а через три роки трупу запросили до тодішньої української столиці – міста Харкова. Проте, влітку 1926 року відбулася своєрідна театральна «рокіровка»: з Києва до Харкова переїхав «Березіль» Леся Курбаса, а в зворотному напрямку – колектив театру ім. Івана Франка.
Сталася знакова подія і в особистому житті нашого односельця. У 1923 році на одній з київських вулиць він запримітив гарненьку дівчину. Для досвідченого театрального серцеїда познайомитись із нею було справою нескладною. Ускладнення наступили пізніше, коли після чергового побачення усвідомив, що без Ганнусі (так звали дівча) не може жити. Ганна замолодуПроте освідчитись у коханні не наважувався – стримувала значна різниця у віці. Але ж серцю не накажеш, тому згодом освідчення таки відбулося. На щастя закоханого, обійшлося без гарбуза. Отож за кілька тижнів двадцятитрирічна Ганна Баніфатіївна Довбня вийшла заміж за сорокачотирьохрічного Лазаря Васильовича Шевченка. Молода дружина була родом із невеличкого хутора, розташованого поблизу села Вахнівка Липовецького району Вінницької області. До Києва вона приїхала в 1916 році, щоб здобути педагогічну освіту на Вищих жіночих курсах. На прожиття дівчина заробляла приватними уроками, які давала дітям заможних киян. На жаль, завершити навчання на курсах завадили революційні події та громадянська війна. Зі встановленням радянської влади Ганна була змушена припинити приватну практику і почала працювати вихователькою одного з дитячих садочків. Надалі вся її трудова діяльність теж була пов’язана з дошкільним вихованням.
 Молоду родину прихистила старша Ганнина сестра Лідія та її чоловік Гаврило Юхимович Воробйов. Мешкали вони в будинку № 11, що на вулиці Пролетарській (тепер Володимира Антонóвича). Склалося так, що в цій квартирі Лазар Васильович прожив до кінця своїх днів. Саме тут у 1924 році Ганя подарувала йому доньку, яку батьки назвали Богуславою. Погодьтесь, взяти таке ім’я для дитини на тлі оскаженілої більшовицької антирелігійної пропаганди не кожен би насмілився. Натомість подружжя Шевченків безбоязно означило свою громадянську позицію.
Зі спогадів дружини та доньки, збережених онукою, дізнаємось, що Лазар Васильович дуже любив свою сім’ю, серед друзів і знайомих вважався неперевершеним жартівником. У дружньому колі майстерно читав гумористичні твори та розповідав анекдоти. Знався на секретах приготування кави, якою залюбки пригощав домашніх та гостей. Відзначався надзвичайною охайністю, особливо в ставленні до одягу: весь його гардероб був ніби щойно з магазину.  При цьому байдуже ставився до грошей: коли хтось повертав борг, купюр ніколи не перераховував, а відразу клав до кишені. Не належав до числа палких прихильників радянської влади, міг гостро висловитись про якесь її чергове абсурдне рішення, але ні таємної, ні тим паче відкритої боротьби з нею ніколи не вів. Просто чесно робив свою справу – ніс до людей українське слово і українську культуру.
Лазар Шевченко мав чимало друзів серед тогочасної української інтелігенції. Декого з них ми вже називали. Додамо ще Миколу Кіндратовича Вороного − українського письменника, перекладача, поета, режисера, актора, громадсько-політичного діяча і театрознавця, заарештованого у 1934 році «за шпигунство на користь буржуазної Польщі» і через чотири роки розстріляного. Дружив Лазар і з Максимом Тадейовичем Рильським − поетом, перекладачем, публіцистом, громадським діячем, мовознавцем, літературознавцем. У 1931 році його теж затримали органи НКВС. Але після «розкаяння в допущених помилках» невдовзі звільнили, хоча продовжували уважно за ним стежити.  Та це не завадило Лазарю Васильовичу в останні роки свого життя саме з оцим опальним чоловіком пліч-о-пліч працювати над адаптацією кількох знаменитих українських опер для постановки в драматичному театрі. Робота, як правило, велась у помешканні Шевченків.
Ми дуже мало знаємо про акторську кар’єру Лазаря Шевченка. Якихось записів він після себе не залишив. Правдоподібно, що вони були, але після загадкової смерті чоловіка та розстрілу його брата Йони, дружина могла їх просто знищити, щоб не накликати зайвої біди. Та все ж завдяки старанням головної зберігачки фондів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України Тетяни Валеріївни Мельник, ми ознайомились з кількома програмками до різних спектаклів театру ім. Івана Франка, у яких був задіяний Лазар Васильович. Отож глядачі могли бачити його в інсценізації поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» (1921 р., полковник), а також у п’єсах: Івана Карпенка-Карого «Суєта» (1923 р., вчитель гімназії Михайло),  Миколи Куліша «97» (1924 р., куркуль Гнат Гиря), Харальда Бергстедта і Гната Юри «Коронний злодій» (1925 р., кардинал), Олександра Ржешевського «Трибунал» (1932 р., командарм), Володимира Кіршона «Чудесний сплав» (1934 р., сторонній громадянин). Відгуків про гру Лазаря Васильовича у тогочасній пресі ми не знайшли. Та, вочевидь, вона відзначалась доволі високою майстерністю, бо Йона Васильович на допиті в НКВС зауважував, що в 1932 році брата представляли до присвоєння звання заслужений артист УРСР. Ми ж можемо лише здогадуватись, чому не присвоїли.  Мабуть, втрутились відповідні «органи», які вже «пасли» актора.
Шкода, але нам не вдалося документально підтвердити чи спростувати розміщену в «Енциклопедії українознавства» за редакцією Володимира Кубійовича інформацію про перебування в 1934-1937 роках Лазаря Шевченка на посаді редактора Всеукраїнського радіомовлення. Завідувачка довідково-інформаційної редакції Національної радіокомпанії України Галина Іванівна Бойко повідомила, що майже всі документи, пов’язані з довоєнним періодом діяльності Комітету з радіофікації та радіомовлення при РНК УРСР не збереглися.
Ось так ми й підійшли до заключної частини розповіді про нашого земляка, відомого театрального актора і режисера Лазаря Васильовича Шевченка. Епілог буде сумним, бо торкається обставин смерті митця. Рідні розповідають, що весну 1937 року він зустрічав сповнений творчих сил і задумів, оскільки найбільше любив пробудження природи після зимового сну. Житейську гармонію порушило несподіване запрошення до управління НКВС. Підсвідомо Лазар на нього чекав давно. Ні, не на запрошення, а на арешт, бо ж бачив, що творилось навколо, скільки знайомих, особливо з числа творчої інтелігенції, за одну ніч ставали «ворогами народу» і безслідно зникали в катівнях сталінського режиму. Але того березневого дня з ним розмовляли чемно. Щоправда, бесіда ні про що тривала довго. Так довго, що улесливий господар похмурого кабінету навіть склянку чаю запропонував замість обіду. Додому повернувся надвечір і щиро радів з дружиною та донькою щасливій розв’язці.
А через день чи два Лазар відчув непритаманну йому слабкість в усьому тілі. Він танув на очах. Жодні ліки не допомагали. Минув лише місяць і 7 квітня його не стало. Рідні та друзі поховали небіжчика на Байковому кладовищі, неподалік могили Марії Заньковецької.
Хто ж чи що вбило Лазаря Шевченка? В офіційній довідці причиною смерті лікарі назвали «пістряк легенів», а зрозуміліше – рак. Можливо, так воно й було. Але не варто забувати, що в системі НКВС СРСР працювало кілька таємних лабораторій, які розробляли альтернативні засоби фізичного знищення ворогів комуністичного режиму. Час від часу їхню ефективність випробовували на людях. Пригадайте, як убив Степана Бандеру агент КДБ Богдан Сташинський, або як десять років тому люди із путінської ФСБ в Лондоні звели зі світу Олександра Литвиненка. До того ж надто дивним видається запрошення Лазаря на співбесіду з панібратським чаюванням, оскільки «органи» в ті часи у подібну демократію ні з ким не грались: приїжджав серед ночі «чорний воронок» і забирав нещасного надовго або й назавжди.
Розумію, що це звучить протиприродно, але смерть для Лазаря Васильовича стала своєрідним порятунком. Порятунком від нелюдських тортур, подібних до тих, які у катівні НКВС випали на долю його молодшого брата Йони. Адже в справі, за якою засудили до розстрілу Йону, роль одного з організаторів міфічного «Союзу націонал-демократів України» відводилась саме Лазарю. Від арешту і нестерпних катувань його врятувала… смерть.
(Далі буде)

Василь Галатенко


09.12.2016 р.